Озера у Вікнах. Релікти, що зникають

  От якби не маленьке диво… Точніше, якби не цілеспрямоване планування знайти, побачити бодай щось цінне на шляху… Не так… Ось є село, непримітне, яких тисячі в Україні — саме те. І ось у цьому селі, з принадною назвою Вікно, є справді кілька “небесних” вікон. Про них відомо, мабуть, більше, ніж про саме село, але й цю інформацію потрібно збирати у гідрологів, геологів та ще кого знає, щоб отримати оте найрідкісніше, найцінніше.

Трохи про саме село. Фактично мало чим відрізняється від багатьох подібних, звичайне село в Тернопільській області Гусятинського району. Розташоване на берегах річки Гребельк. Свою назву якраз і отримало через карстові озера, яких раніше, до 80-х років минулого століття, було більше, однак їх втратили через меліоративні роботи, що не принесли користі ні селу, ні природі.

У давнину цю територію заснували слов’яни, і поселення знаходилося на Княжому тракті, що з’єднував Київ із Молдовою.

Вперше це поселення згадується у 1464 році як село, що належало шляхтичам Синявським. Безперечно, ця територія, Вікна, стає центром килимарства, а місцеві майстри виставляли свої роботи на виставках у Відні. Кінець цьому періоду розвитку поклала Перша світова війна, після якої цим промислом вже нікому було займатися.

В Окнах провів деякий час Іван Франко, що увічнено у місцевому музеї, для якого відведено окрему кімнату та встановлено пам’ятник. Архітектурною пам’яткою Вікна є кам’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці (1726 рік).

Самі ж вікна ніби обрамлені з одного боку товтрами, скелями, які називають Франковими (згадана вище причина), а з іншого — частиною заповідника “Медобори”. Та головна, зникаюча родзинка села — це його “небесні вікна” між лісом і горами — озера. Точніше, два озерця.

Особливість місцевих карстових озер полягає в тому, що вони мають приблизно сталу температуру протягом усього року і не замерзають навіть за тридцятиградусних морозів. Води, якими вони живляться із землі, та самі їхні джерела невизначені, а за місцевими переказами озера не мають дна. Справді, попри болотисту поверхню, вода в озерах має голубуватий відтінок, і чотириметрове дно легко проглядається, що зовсім не узгоджується з болотами. Крім того, у водоймах мешкає риба, якщо я правильно визначив — голець, який почувається там досить добре.

Є відомості, що озера в різні дні можуть змінювати колір води, що цілком ймовірно,

однак під час нашого відвідування вони були саме такими. Ну й наостанок, ще один

цікавий факт: у темряві вода озер трохи світиться. Шкода, що не вдалося це

перевірити.

На жаль, жодного вказівника ні на музей, ні на самі озера виявити не вдалося, проте орієнтиром може слугувати саме будівля з білого цегли, що вирізняється серед рівнини й огороджує одне з озерець. Її добре видно з дороги, якщо їхати в напрямку Скалата.

Окрім озер і Медоборів, у селі можна насолодитися краєвидами, які, як я розумію, особливо привабливі саме навесні, у період цвітіння бузку, на тлі гірчичних полів. Рідкісна за красою картина.